І звідки мала би взятися та потіха, та незахитана віра в будучину нації? Чи, може, ту віру в нас збудити наша преса, що справді зійшла на скандальне ніво? Чи, може, наша еміграція, яка чекає ще на свого Swifft'а? Може, я б також піддався безкритично тій вірі, коли б я бачив націю, що горить одним-одиноким вогнем жаги нового життя, не відступаючи перед жодною жертвою для великого ідеалу будучини; націю, яка, навіть придушена і кинена на коліна, самопевно кидає своїм катам Галілеєве "Eppur si muove!". Коли б я бачив націю, яка добровільно, як Христос, ступає по дорозі до своєї Голготи, з добровільно взятим на плечі хрестом, бо свідомо вважає сю дорогу за таку, що провадить до регенерації, до воскресення народу. О, тоді і я, мимо всього, мимо спалених сіл, згвалтованих жінок, мимо спідлення одиниць, повірив би в міць народу, в його світляну будучину, повірив би в чудо... Але так, прецінь, не є! Картина, яку являє нам нація, (або краще: та частина, яка її репрезентує), тепер инша, зовсім инша! Ми терпимо, ми знищені як тут, так, почасти й там, і терновий вінець прикрашає чоло народу, але його похід, -- то не величний похід покоління, що свідомо себе жертвує в ім'я майбутнього воскресіння, яким був похід десятків тисяч українських селян і робітників у 1902-1906 рр., що згинули на шибеницях і в тюрмах царату. Ні! То похід людини, що тільки припадком знайшлася у становищі переслідуваного героя, що, як говорить поетка:Д.Донцов. Національні святощі. З книги "Вибрані твори. Політична аналітика".
без одваги і бою,
на путь заблукався згубливу,
плачучи гірко від болю,
дає собі тернові ранить.
Се є тупання отари овець, що проклинає своє огидне становище, яке наражає її на нищення зі всіх боків, з боку тих усіх, на дорозі до яких ненаситної жадоби панування лежить вона, об'єктивно -- через свої природні ідеали великий революційний чинник, суб'єктивно -- перестрашена руїною особистого щастя своїх одиниць, стероризована, здероргентована зграя, готова за першої небезпеки, як зграя горобців, опустити своє становище і шукати инших доріг, де нема ні терня, ні хрестів, ні Голготи. Тяжко не мати хоч оздобини сумніву в будучині такої нації.
[...]
Не мав я наміру писати тут політичну розвідку, я бажав лише звернути увагу критично мислячих на те, що серед нас діється. Стоїмо над Рубіконом, за яким стелиться незнана будучина. Щоб ту будучину собі вибороти таку, якої потребуємо, маємо відкинути солодкі байки про безсмертну душу нації -- з малої або великої букви написаної. Ту безсмертність ми ще маємо вибороти! Ми маємо усвідомити собі, що йдеться про наше "бути або не бути", про крок, хоч малесенький, уперед або про відступ назад, за яким приходить часом новий рух уперед, але частіше повільне вмирання. Далі маємо собі усвідомити, що рятунок нації лежить не в заміні Петра на Семена. Треба поважніших середників, бо причини хвороби народу є глибші. Яких? Про те нехай подумає або радше думає кожний українець, кому будучина вітчизни не є байдужа. Великим здобутком буде вже, коли позбудеться святого спокою і віри в безсмертність нації, коли стару хоруговку "національної солідарності" й инших святощів подремо на ганчірку, коли відзвичаємося у знахарських "середниках" добачувати чудесні ліки. Інтенсивне політичне думання й вільна від пересудів критика цілої нашої мізерії -- ось дорога, яка одна виведе нас на широкий і простий шлях боротьби за своє національне існування.
Посилання за темою:
Немає коментарів:
Дописати коментар